У міжнародний день жертв насильницьких зникнень і про їх книги

30 серпня щорічно відзначається Міжнародний день жертв насильницьких зникнень – день пам’яті тих, хто зник без вісті через дії державних або недержавних акторів, які відмовляються визнати факт затримання. Для України цей день набуває особливої ваги в умовах повномасштабної війни, коли російська окупація та агресія призвели до тисяч випадків незаконних затримань, викрадень та вбивств цивільних осіб, журналістів, письменників та правозахисників.

Серед жертв російських злочинів – видатні представники української культури та журналістики, чиї голоси намагалися заглушити. Але їхні книги, статті та творчість залишаються живими свідченнями правди, яку не може знищити жодна тиранія. Розглянемо твори тих, хто заплатив найвищу ціну за право на слово та свободу.

Щоденник під час окупації – Володимир Вакуленко

Письменник Володимир Вакуленко став символом опору російській окупації не лише своїм життям, але й смертю. 24 березня 2022 року російські окупанти викрали його у селі Капитолівка поблизу Ізюма на Харківщині. Знаючи, що окупанти прийдуть за ним, Володимир сховав свій щоденник біля будинку батьків.

Цей щоденник став унікальним документом епохи – свідченням про життя під окупацією очима української інтелігенції. Вакуленко фіксував не лише події, але й свої переживання, роздуми про майбутнє України та власну долю. Наразі у Харківському Літмузеї записи оцифровують, щоб зберегти цю безцінну спадщину для майбутніх поколінь.

Володимир Вакуленко був автором 13 книжок, лавреатом міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка та багатьох інших відзнак. Його вбивство російськими окупантами підтвердила ДНК-експертиза – тіло письменника знайшли в масовому похованні в звільненому Ізюмі під номером 319.

Мемуари з російського полону – Максим Буткевич

Правозахисник, журналіст та співзасновник ГО “Громадське радіо” Максим Буткевич провів понад два роки в російському полоні після того, як потрапив у полон у червні 2022 року під Гірським на Луганщині. Російський суд засудив його до 13 років ув’язнення, але в жовтні 2024 року він повернувся до України в результаті обміну.

Досвід полону Буткевич описує як складну систему психологічного тиску, де головною метою є знищення людської суб’єктності. “У полоні ти постійно відчуваєш біль — це важко. Але ще важче жити у постійному страху”, – розповідає він. Особливо болісною була заборона українськомовних книг – навесні 2024 року всі українські видання забрали з бібліотеки колонії.

Буткевич планує написати мемуари про свій досвід полону, що стануть важливим документом про російські злочини проти українських політв’язнів. Його свідчення про те, як росіяни використовують пропаганду та психологічне насильство, є цінним матеріалом для розуміння механізмів російської репресивної системи.

Журналістські розслідування – Дмитро Хилюк

Журналіст інформаційної агенції УНІАН Дмитро Хилюк провів у російському полоні майже три роки – з березня 2022 року до серпня 2025 року. Окупанти захопили його під час роботи в окупованому Димері та утримували спочатку на окупованій території, а згодом у слідчому ізоляторі в Росії.

Протягом свого ув’язнення Хилюк став символом стійкості української журналістики. У 2023 році він отримав відзнаку Платформи європейської пам’яті та сумління за свою професійну діяльність та мужність в умовах репресій.

Російське міністерство офіційно не підтверджувало статус журналіста як військовополоненого, що суперечить міжнародному праву. Досвід Хилюка в російській в’язниці стане основою для майбутніх журналістських розслідувань про злочини російської окупаційної влади проти цивільного населення.

Недописані репортажі – Вікторія Рощина

Трагічна доля спіткала українську журналістку Вікторію Рощину, яка померла в російському ув’язненні у жовтні 2024 року. Вона зникла безвісти 3 серпня 2023 року під час поїздки на окуповані території для підготовки журналістських матеріалів.

Рощина працювала на “Українському радіо”, “UA:Першому”, писала для “Крим.Реалії”, “Цензор.нет”, “Громадського”. Вона знімала відео та писала статті з гарячих точок на сході й півдні України, працювала з темами криміналу та судових процесів. Напередодні першого викрадення у 2022 році вона планувала зробити матеріал про життя Маріуполя в окупації.

За офіційною інформацією від російської влади, смерть журналістки сталася в процесі етапування з Таганрога до Москви. Представник ГУР повідомив, що Вікторію Рощину мали повернути в Україну під час найближчого обміну полоненими, але російська сторона вбила її перед звільненням.

Недописані репортажі Рощини про життя під окупацією залишилися назавжди недоступними світові, але її мужність і професіоналізм стали символом незламності української журналістики.

Поезія з окопів – збірні видання про полонених авторів

Багато українських письменників та поетів, які перебувають у російському полоні або зникли безвісти, встигли залишити після себе твори, що увійшли до збірних видань воєнної поезії. Їхні вірші з окопів та прифронтових зон стали частиною антологій сучасної української літератури.

Ці видання включають твори авторів, які воювали на передовій, потрапили в полон або загинули під час виконання бойових завдань. Поезія з окопів передає автентичний досвід війни, не опосередкований часом чи дистанцією. Вона стає документом епохи та свідченням про ціну свободи.

Видавництва намагаються зберегти та поширити творчість полонених або загиблих авторів, розуміючи важливість збереження їхнього голосу для майбутніх поколінь.

Правозахисні дослідження – колективна творчість

Окремою категорією є правозахисні дослідження та звіти, підготовлені організаціями, члени яких перебувають у російському полоні. Ці документи фіксують злочини російських військ, порушення міжнародного гуманітарного права та права людини.

Правозахисники, які ризикували життям заради документування злочинів, часто самі ставали жертвами репресій. Їхні дослідження та звіти стають важливими джерелами для майбутніх судових процесів та історичних досліджень.

Ці роботи створюються в умовах постійної загрози, часто передаються таємно та зберігаються в безпечних місцях, щоб російські спецслужби не могли їх знищити.

Мемуари родин зниклих безвісти

Особливою категорією літератури є мемуари та спогади родин тих, хто зник безвісти або перебуває в російському полоні. Ці тексти передають біль невизначеності, надію на повернення та боротьбу за правду.

Родичі зниклих часто стають авторами блогів, статей та книг, в яких розповідають про своїх близьких, їхнє життя до зникнення та власні зусилля з пошуку. Ці свідчення мають величезну документальну цінність та емоційну силу.

Такі тексти допомагають зберегти пам’ять про зниклих, привертають увагу міжнародної спільноти до проблеми насильницьких зникнень та мотивують продовжувати пошуки.

Листи з полону – епістолярна спадщина

Коли це можливо, полонені намагаються передавати листи родичам та близьким. Ці послання часто стають унікальними документами, що свідчать про умови утримання, психологічний стан в’язнів та їхнє ставлення до ситуації.

Листи з російських тюрем та колоній проходять цензуру, тому автори змушені користуватися езоповою мовою, алегоріями та натяками. Це створює особливий літературний жанр – епістолярні тексти під цензурою.

Деякі з цих листів мають високу літературну цінність, поєднуючи особистий драматизм з глибокими роздумами про життя, свободу та людську гідність.

Висновок

Міжнародний день жертв насильницьких зникнень нагадує нам про тисячі людей, чиї голоси намагаються заглушити авторитарні режими. Але література та журналістика мають особливу силу – вони здатні зберігати пам’ять, передавати правду та надихати на опір.

Твори письменників, журналістів та правозахисників, які стали жертвами російської агресії, не просто документують злочини окупантів. Вони свідчать про незламність людського духу, про силу слова перед лицем насильства та про важливість збереження правди для майбутніх поколінь.

Кожна недописана книга, кожен недокінчений репортаж, кожен лист з полону – це втрата для всього світу. Але те, що встигли створити ці люди, залишається живим свідченням про їхню мужність та про цінності, за які вони боролися. Наш обов’язок – зберігати їхню творчість, розповідати їхні історії та продовжувати боротьбу за справедливість, яку вони розпочали.