Василь Симоненко – український поет, учасник руху опору, був одним із числа шістдесятників. Його життя обірвалося досить рано, але своєю діяльністю та працями він залишив глибокий слід у серці кожного українця. Сьогодні поезія Симоненка, у якій він возвеличував любов до рідної землі, трепетно відгукується всім нам як ніколи раніше.
Василь Андрійович народився в 1935 році у Полтавській області. Його вихованням займалася мама та дідусь, у той час як батько був на фронті. Після завершення середньої школи хлопець отримав освіту на факультеті журналістики Київського університету. До речі, саме тут він прийняв рішення присвятити своє життя літературі.
Багато часу та сил поет приділяв для пошуку місць масових поховань людей, які загинули від сталінських репресій. На думку друзів Симоненка саме така громадська активність поета стала основним чинником неприязні до нього з боку правоохоронних органів. Незадовго після конфлікту з міліцією (коли останні жорстоко побили Василя на вокзалі), Симоненко почав скаржитися на стан здоров’я, лікарі діагностували у нього рак нирок. А в 1963 році Василь помер. На той час йому було всього лише 28 років.
10 цікавих фактів про життя Симоненка
Пропонуємо вашій увазі 10 неймовірних фактів про життя та творчість відомого українського поета Василя Симоненка.
- Дитинство майбутнього поета.
Мати Василя Симоненка завжди позитивно ставилася до захоплення сина книгами, які він міг читати зранку до вечора. Вона настільки піклувалася про добробут свого хлопчика, що навіть відмовляла тим, хто приходив до неї свататися, боячись, що вітчим може негативно вплинути на дитинство Василя. Крім того, мати все ще плекала надію, що її чоловік повернеться з фронту, але цього, на жаль, так і ніколи не сталося.
- Журналістська діяльність Симоненка.
Здобувши професію журналіста в Київському університеті, молодий Симоненко встиг попрацювати в трьох українських газетах: “Черкаська правда”, “Молодь Черкащини” (до речі, тут він очолював відділ пропаганди), а згодом і в “Робітничій Газеті” тої ж таки Черкаської області. В останній він не лише відточував письменницьку майстерність, а й познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
- “Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся!”.
У 22 роки “по вуха закоханий” Василь одружився з Людмилою Півторадня. Цікаво, що на момент весілля вони були знайомі всього лише півроку. Ось як згадує Микола Сніжко про те, як тому вдалося причарувати дівчину: “Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх”. У своїх листах та віршах поет лагідно називав дружину Люся-малюся або Люсьєн. А у шлюбі у них народився син – Олесь Симоненко.
- “Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти”.
Ця українська приказка чудово ілюструє міцну дружбу між поетом та його товаришами. Так, згідно договору, за яким Василь отримав квартиру, він повинен був відпрацювати цілий місяць на будівництві, перш ніж отримає ключі. Але йому для цього знадобилося значно менше часу – друзі Симоненка прийшли на допомогу товаришеві і виконали місячну норму роботи всього лише за один день.
- Творча спадщина поета.
Симоненко почав писати вірші ще під час навчання в університеті, але жорстка цензура аж ніяк не сприяла їхній публікації. Як результат, за його життя вийшла лише одна збірка (не враховуючи самвидав) під назвою “Тиша і грім”. Теми, яких торкався поет у своїй творчості, мали в собі і гостру сатиру на радянську владу, і возвеличення любові до рідної землі, і трепетної батьківської любові до власного сина. Найвідоміші його твори: вірш “Ти знаєш, що ти людина”, книга “Лебеді материнства”, казка “Подорож в країну Навпаки” тощо.
- Василь Симоненко – митець-шістдесятник та активіст.
Симоненко був активним учасником Клубу творчої молоді, де мав змогу спілкуватися з Іваном Драчем, Ліною Костенко та іншими тогочасними митцями. Він прагнув відродити в молоді почуття національної гідності та свідомості. Крім цього, саме завдяки активному сприянню Василя у Биківнянському лісі, а також на Лук’янівському та Васильківському кладовищах було викрито масові поховання жертв сталінських репресій.
- Футбол і череп замість м’яча.
Після однієї з поїздок до Биківнянського лісу Василь пригадував історію, яка справила на нього найбільше враження. Там він побачив дітей, які грали у футбол, але замість м’яча у них був череп із діркою в потилиці… Ще два черепи слугували межею для воріт… Саме після цього випадку Симоненко разом із своїми товаришами склали та надіслали до міської ради Києва Меморандум, у якому закликали відкрити на загал місця масових поховань та вшанувати пам’ять загиблих.
- Жорстоке побиття поета на залізничній станції.
Улітку 1962 року Василя Симоненка жорстоко побили міліціонери на залізничній станції у місті Сміла. Все почалося із незгоди між поетом та буфетницею ресторану, яка відмовилася продавати йому цигарки за кілька хвилин до обідньої перерви. Представники правоохоронних органів спочатку попросили чоловіка показати документи, а коли впізнали в Симоненкові відомого поета, забрали у міліцейську кімнату та жорстоко побили. Друзі Василя стверджували, що цей інцидент був невипадковим.
- Живий голос на платівці.
Крім творів Симоненка, написаних на папері, збереглися платівки, де він читає власну поезію. Це чудова можливість почути живий голос одного із неперевершених митців української літератури. Так, до аудіовидання від Фонду Миколи Томенка та Національної радіокомпанії України увійшли 17 унікальних записів не лише з віршами, прочитаними самим поетом, а також з найкращими фонограми та піснями на твори митця.
- Вшанування пам’яті Василя Симоненка.
Незабаром після смерті поета небайдужі активісти сприяли тому, аби пам’ять про Симоненка дісталась і майбутнім поколінням. Так, в його честь були названі Літературно-меморіальний музей у Черкасах та музей у рідному селі. Крім цього, створено скульптури, погруддя та портрети із зображенням митця; його іменем названо декілька вулиць та п’ять премій. А в 2015-му році 80 років з дня народження письменника відзначали на державному рівні.
Як ми вже згадували, Василь Симоненко прожив усього лише 28 років. Але протягом усього свого життя він прагнув відродити у своїх сучасників національну гідність, самосвідомість. Головним його завданням залишалося вшанування пам’яті про тих, хто загинув від рук радянського режиму – адже потрібно знати свою історію, щоби вона більше ніколи не повторилась.
